„Я зупиняла багато автомобілів, які їхали до кордону, і просила, щоб підвезли мою стареньку, бо вона не могла вже ходити. Усі мені відповідали, що не допоможуть, а оскільки вона не може йти, то я маю її залишити. Мій чоловік був зі мною і сказав, що ми з усім впораємося, що ми дамо собаці стільки часу на відпочинок, скільки вона потребує, а якщо це не допоможе, то він її понесе”, – розповідає Аліса, власниця сучки, історія якої зворушила світ. 

Аліса розповідає нам про втечу з України 

Фото особи в капюшоні, яка несе німецьку вівчарку на руках, облетіло майже весь світ. У мережі з'явилося багато інтерпретацій історії за кадром, але жодна не відповідала на сто відсотків дійсності. Медійні заголовки повідомляли, що 13-літнього собаку ніс чоловік, жінка або ціла сім'я почергово. Одні говорили, що вони йшли з Києва, інші - що з міста, віддаленого на 17 км від польського кордону. Фейсбуком ширилися розповіді про організації, які повинні були дати укриття опікунові, а вівчарці гарантувати ветеринарний догляд. Під одним із таких постів я знайшла осіб, які спростовували цю інформацію, адже це вони самі фактично допомогли сім'ї з України і їх чотириногому приятелеві. Завдяки їм мені вдалося дістатися до Аліси, яка зробила відоме фото чоловіка, котрий несе вівчарку.

Як насправді звучить історія, яка за допомогою одного лише фото зажила власним життям? Про це розповіла мені Аліса, власниця сучки на фото, яку кличуть на ім'я Пуля, тобто Куля.

У мережі з'явилося багато версії історії твого чоловіка і собаки. Розкажи, як було насправді?

Аліса: Так, навколо цієї історії виникло багато пліток. Лише в моєму першому інтерв'ю для The Guardian події подано правдиво.

Коли ми доїхали до кордону, черга з авт становила 17 км. Автобуси не брали нас через собаку, тому одразу після приїзду ми вирішили йти пішки. Була четверта година

ранку. Температура становила -7 градусів. Навколо були гори і гірські річки. Діти мерзли і плакали, собакам було важко йти, а моя мама була дуже легко одягнена. Але ми йшли. Спочатку моя 12,5-літня сука, німецька вівчарка, йшла нормально, але потім почала дуже стомлюватися. Моя сім'я пішла вперед, а мій чоловік і я залишилися з нею та допомогли їй в дорозі. Ми зупинялися, давали її воду - вона відпочивала, а потім вставала і йшла далі.

Я зупиняла багато автомобілів, які їхали до кордону, і просила, щоб підвезли мою стареньку, бо вона не могла вже ходити. Усі мені відповідали, що не допоможуть, а оскільки вона не може йти, то я маю її залишити. Мій чоловік був зі мною і сказав, що ми з усім впораємося, що ми дамо собаці стільки часу на відпочинок, скільки вона потребує, а якщо це не допоможе, то він її понесе. Пуля майже всю дорогу йшла сама, але ми давали її час, щоб вона напилася води і трохи полежала. Моментами вона навіть не могла самостійно стояти, тоді мій чоловік брав її на руки. Український закон забороняє чоловікам перетинати кордон, тому мій чоловік міг провести нас лише до кордону, а потім повернувся в Україну.

Аліса розповідає нам про втечу з України 

Чи відразу після початку війни ти вирішила виїхати? 

За день до початку війни помер мій батько, тому, не дивлячись на все, ми мусили організувати похорон. Потрібно було зібрати багато документів, але керівні органи Києва були евакуйовані і не могли нам їх передати. Вибухи було чути в цілому місті, безперервно вили сирени, але ми хотіли, щоб похорон відбувся. Увечері того ж самого дня нам відмовили у похороні, бо адміністрація міста зупинила роботу. Ми не втрачали надії, але наступного дня також нічого не вдалося владнати, оскільки вони вже навіть не піднімали слухавки. Потім ми дізналися, що міські служби евакуювалися з міста. Мій тато залишився в морзі, і, на жаль, нам нічого більше не вдалося зробити. Ми разом із сестрою вирішили, що ми мусимо виїхати.

Де ви провели ніч перед виїздом?

Увечері ми пішли шукати бомбосховище, до якого могли б піти, якщо б почалося бомбардування. На жаль, ані до сховищ, ані до метра не можна було входити з собаками, отже ми вирішили залишитися в домі і в разі нападу спуститися до підвалу. Протягом усієї ночі я не спала, тільки прислухалася до сирен і вибухів, щоб розбудити всіх вчасно. Всі ми мали на собі одяг, щоб у разі чого швидко дістатися до підвалу. Протягом всієї ночі я нарахувала десять вибухів. Від якогось із них тріснуло віконне скло в кімнаті, де спали діти.

Якою кількістю осіб ви вирішили виїхати з міста?

Першою виїхала моя сестра і її сім'я, а потім ми, тобто - я, мій чоловік, моя мама, двоє дітей, теща, бабуся чоловіка і дві собаки. Ми виїхали дослівно 15 хвилин після моєї сестри і пробували їхати тими ж самими дорогами, але багато мостів було вже підірвано, і ми мусили змінювати трасу. Ми направлялися до села - єдиного місця, в якому ми маємо старий дім і де ми можемо зупинитися. Воно знаходиться 140 км від Києва. Немає там води, туалет назовні, а найближчі магазини є лише в сусідньому селі, поряд немає навіть автозаправок. Ми провели там ніч, під час якої у небі літали військові літаки. Це було жахливо, особливо для дітей, які дуже боялися.

Як вам вдалося дістатися звідти до Польщі?

Моя фірма організувала для працівників переїзд до Польщі і Німеччини. Ми багато дискутували про це з чоловіком, але це був шанс на порятунок дітей. Це було для нас тяжко, бо ми разом 17 років і тепер мусили роз'єднатися за таких трагічних обставин. Ми залишили село наступного дня о 12:00. 

Аліса розповідає нам про втечу з України

До Peugeot 307 ми сіли всі, бо тільки цей автомобіль був заправлений бензином і мав газову установку. В автомобілі було дев'ять осіб і дві собаки; за кермом був чоловік моєї сестри, а мій чоловік сидів попереду разом із собакою. Я, моя мама, моя сестра і четверо дітей віком 10-15 років сиділи позаду. Нашу собаку ми поклали в багажник.

Ми їхали від 12:00 до 4:00 ранку наступного дня. О 4:00 ранку ми доїхали до місця, з якого починалася 17-кілометрова черга до кордону з Польщею. Можна було йти звідти пішки або їхати автобусом, але нам відмовляли на вхід до автобуса, бо ми мали тварин. Тому ми пішли пішки. Було дуже холодно, -7 градусів, довкола були гори і гірські річки. Діти плакали від холоду і втоми, але йшли далі. До кордону ми дійшли о 8:00 ранку. У цьому місці мій чоловік мусив нас залишити і повернутися в Україну. 

Як виглядала ваша подальша дорога?

Далі чекали на нас червоні намети, до яких ми ввійшли ще з однією дитиною, оскільки одна з жінок попросила нас про допомогу. У червоних наметах чекають на можливість переходу через кордон, і ми перебували там до 17:00, тобто понад вісім годин. Тільки після цього ми пройшли паспортний контроль.

Де ти тепер і хто з тобою?

Моя фірма дуже нам допомогла. З-під кордону забрали нас друзі мого вчителя англійської на фірмі, Хуг. Приїхали за нами трьома автомобілями. Моя собака їхала у величезній просторій скрині і всю дорогу до Варшави спала спокійно. Нас привезли до друзів Хуг - Філіпа і Ренати. Нарешті ми могли нормально виспатися. Вони подбали також про наших собак, які відразу отримали їжу. Всю дорогу я несла з собою майже 5-кілограмову сумку собачої їжі, але Пуля не хотіла вже її їсти. Коли Філіп і Рената побачили, з якою радістю наші собаки їдять їхній корм, то поділилися цілим своїм запасом, а потім ще купили нам величезний пакет.

Наступного дня знайомі Філіпа і Ренату, Павло і Оля, надали нам свою велику квартиру, в якій ми маємо набагато більше місця. Усі люди, яких ми тут зустріли, дуже допомагають. Протягом усього часу допомагають з документами, школою, квартирами, польськими репетиторами і так далі. Їхня допомога така велика, що навіть не можу це описати. 

Зараз всі ми мешкаємо разом: я і двоє моїх дітей, моя сестра і її двоє дітей, а також мама і дві собаки. Павло і Оля оплатили також ветеринарну лікарню для наших собак. Тварини були щеплені і отримали ветеринарний догляд. Пуля мала проблему з вухом, але процедури їй допомогли. Їй дали також знеболювальні засоби для лап, що боліли після довгої дороги. Після всіх аналізів лікар констатував, що наша старенька має ідеальні результати, як на свій вік. 

Чи ти маєш контакт із сім'єю і друзями, які залишилися в Україні?

Я щоденно спілкуюся з моїм чоловіком, який перебуває в Україні. А також з усіма моїми друзями, які зараз в Києві, Київській області, селах або їдуть до кордону з Польщею.

Дякувати богу, мої друзі живі. Але в Україні щоденно вмирають рідні моїх друзів і моїх знайомих. Усі переживають неймовірно тяжкі хвилини, через бомбардування мусять безперервно ховатися в сховищах і підвалах. Психічний стан дітей погіршується з кожним днем. Я плачу кожного разу, коли переглядаю новини. Я не розумію, чому гине стільки людей? Чому цю війну не зупинять?

Чим ви займалися до війни?

До війни ми мали з чоловіком чудове життя. Ми багато вчилися, розвивалися - ми обрали професії, які приносили нам задоволення. Мені 35 років і я працюю програмісткою Python-у в німецькій фірмі Raumschmiede. Цього літа я повинна отримати диплом бакалавра з інформатики у Київському національному економічному університеті. Я приходила багато курсів і розвивалася у цьому напрямі, бо я це люблю.

Моєму чоловікові Дмитру 36 років, нещодавно він закінчив Cisco International Certification, CCNA, і продовжував підготовчий курс для сертифікації CCNP. Він працював інженером з інсталяції мережі оптичних кабельних ліній, а потім став інженером мережі Cisco.

Наші діти ходили до музичної школи. 12-літня Саша грала на перкусії, а 10-літня Емма на фортепіано і приходила курси програмування. Ми мали добре життя і великі плани. Ми часто ходили до ресторану, до кінотеатру, діти розвивалися у багатьох напрямках, ми жили насичене життя.

Ви залишитеся у Варшаві чи плануєте десь виїхати?

Ми залишаємося у Варшаві, діти вже провели перші дні в польській школі.

Чи ви потребуєте зараз допомоги? Чи є ще щось, що можна для вас зробити?

Я не можу відповісти на це питання. Я не звикла просити і мені важко прийняти допомогу. Усе життя я обожнювала давати і приносити задоволення комусь. Ця війна перевернула все догори дриґом. Ми залишили все наше життя в Києві, а я тепер мушу спробувати побудувати все заново. Я не знаю, як ми справилися б, коли б не всі люди, які допомогли нам у Польщі. Я за це дуже вдячна. Стосується це навіть сусідів, які спроможні на такі прості речі, як пригостити дітей солодощами. Я також вдячна всій Польщі за можливість втечі від війни, за освіту для дітей, за безкоштовний транспорт. Я вдячна всім полякам, які щиро переживають з нами цей скрутний час. Я не очікувала такої великої підтримки і допомоги.

ONet Україна