У вас ніколи не було почуття сорому за те, що ви в безпеці? Цьому повинно буті назва, як Іспанській сором. 

Мене це почуття не покидає вже місяць, кожен день, я встаю вранці з думкою, що вдома у мене йде війна, гинуть мої співвітчизники та захисники моєї країни.

А я тут, у безпеці.

Ви напевно скажете, то чого сидиш, їдь додому, бери зброю в руки і йди в окопи. І мають рацію, але так не вийде. Здоров'я в мене ні до біса, в армію не візьмуть, у тероборону теж, бо там черга з молодших і здоровіших з вогнем ненависті в очах.
І ось сиджу я згоряю від сорому, і думаю, що я можу зробити звідси?
Виявляється, можу, я можу, допомогти волонтерам! Їм, напевно, потрібна допомога, подумав я. Пішов у центр "Родина". Сказав що хочу і можу допомагати, відповідь мене вразила, у нас дуже багато охочих, на стільки багато, що ти вже 3 тисячі якийсь там))). Тож не доля. Але ми раді, що є охочі.

Це заспокоїло мою совість. Я зробив все що міг. Життя пішло у звичайному руслі робота, будинок, сім'я, новини з України. Совість дрімала, мабуть відросла шкура, думав я.

Минуло кілька днів, показали розбомблений Маріуполь.

Совість знову прокинулася. Потягнулися години, дні, думок про те, що я тут, а вони там гинуть і я нічого не можу з цим поробити. Минуло кілька днів.

Знайшов рахунок для потреб армії, і ще один для допомоги біженцям. Переказав гроші на ці рахунки, для України гроші пристойні. Наче сумління заспокоїлося. Попустило, подумав я. Совість мовчить. Знову кругообіг життя, робота, будинок, сім'я, новини.
Подивився пост на Ютьюбі, показали фото дівчинки підлітка, у якої загинула майже вся сім'я, а їй відірвало майже всю ліву руку. Але вона мріє про протез рожевого кольору, бо вона дівчинка, і вона не втрачає стійкості духу, діти є дітьми.

Знову совість прийшла.

Що ще можу зробити, треба щось таке, що буде постійним і регулярним задоволенням мого сумління, те, що допоможе відволікатися від рутини і давати результат. Нічого не спадало на думку. Ще кілька днів.
Подивився ролик на Ютьбі, журналіста Цимбалюка, він сказав, що на сайті продають наклейки, а гроші переведуть на потреби армії. Погуглив. Знайшов сайт, але не той, що потрібно, а цей.

Підключився до наповнення сайту новинами, потрапив до групи журналістів. Совість тріумфувала, ось воно, я зайнятий, займаюся цікавою справою, стою біля витоків чогось нового для мене. Але наповнювати новинами стало не цікаво, це така одноманітна рутина. І тут я згадав що завжди хотів чогось написати, викласти свої думки на папері. Результат, ви читаєте зараз. Дуже сподіваюся, що не зупинюся. Сподіваюся, що те, що я роблю, буде допомагати і вам не зупинятися і не дасть вам присипляти ваше сумління.

Не сидіть, шукайте можливості.

Дорогу здолає тільки той, хто йде, не пам'ятаю хто сказав.

Слава Україні, Ми переможемо!

Клайпеда, Литва. by sendsay